Європейські шукачі ртуті виходять на полювання. І без рушниці у їхній справі не обійтися.
Тут, на архіпелазі Шпіцберген, неподалік географічного Північного полюса, білих ведмедів значно більше, ніж людей. Вченим доводиться бути насторожі.
Їхнє завдання - з'ясувати, чому і яким чином кожної весни на крижаній шапці планети з'являється така кількість ртуті.
Ксав'єр Фен (гляціолог): “Ми спостерігаємо тут, в Арктиці, ртутне зараження харчового ланцюга, накопичення цієї токсичної речовини від першої до останньої ланки. Як ми знаємо, в кінці харчового ланцюга знаходяться великі хижаки і людина. Ми намагаємося зрозуміти, яким чином сюди потрапляє ртуть, чому в цьому районі, який є настільки віддаленим від джерел викидів ртуті і здається таким чистим, концентрується ця речовина“.
Головне джерело атмосферної ртуті - пожежі, шахти та промислове виробництво. Унікальне поєднання хімічних, фізичних та географічних процесів дозволяє цій ртуті збиратися над Північним полюсом та випадати на льодовики. Там при контактні з бактеріями та грибками вона перетворюється у метилртуть, токсичну органічну форму ртуті. Коли крига тане, ця отруйна речовина опиняється в океані, де її поглинає зоопланктон. Так метилртуть потрапляє до ланцюга живлення.
Ртуті властиво накопичуватися в організмі. Чим вище по ланцюгу живлення, тим вища концентрація. І верхньою ланкою є людина. З цієї причини в декотрих північних країнах вразливим групам населення навіть не рекомендують вживати північноатлантичну рибу.
Рафаель Енбель (біолог): “Ми намагаємося встановити, яка існує небезпека перетворення ртуті в метилртуть - її токсичну форму - для ланцюга живлення і, відповідно, для людини. Ми проводимо це дослідження на біологічному рівні. Ми відфільтровуємо бактерії, які містяться в снігу, і з'ясовуємо, яким чином вони реагують на ртуть“.
Такі дослідження можливо проводити лише в добре обладнаних мікробіологічних лабораторіях Європи.
Вчені вивчають 11 типів різних арктичних бактерій, котрі, схоже, перетворюють атмосферну ртуть в токсичну метилртуть. Декотрі аналізи проводять у цій лабораторії в центрі Франції.
Бактерії ізолюють, ідентифікують, вирощують та заморожують. Після цього їх змішують з ртуттю.
Рафаель Енбель та її колеги намагаються зрозуміти, яку кількість отруйної речовини поглинають мікроорганізми і які хімічні процеси призводять до її перетворення на метилртуть. З їхніх слів, ці дослідження необхідні для зниження серйозної загрози здоров'ю європейців.
Рафаель Енбель (біолог): “Ртуті властиво накопичуватися. Коли вона потрапляє в організм людини, вона залишається в ньому, і вивести її неможливо. Вона сполучається з протеїнами нервової системи та мозку. Це призводить до порушення рухової системи, які нагадують симптоми хвороби Паркінсона. Це може бути тремор, проблеми пам'яті, якщо ртуть потрапляє в мозок, або невідворотні проблеми моторної системи“.
Однак загроза ртуті для здоров'я людей та довкілля не обмежується Арктикою. Багато питань у вчених викликає концентрація ртуті у французьких Альпах.
Біолог Ніколя Марюзак піднімається на 2700 метрів, щоби зібрати зразки на поверхні замерзлого озера Браман, біля підніжжя одного з льодовиків.
Ніколя Марюзак (біолог): “Наше завдання - дослідити різні поверхні, як то сніг, вода чи крига, а також риба, щоб визначити високу концентрацію ртуті. Ми вирішили піднятися на висоту, аби провести певне порівняння, подивитися, чи характерні для Альп ті ж проблеми, що й для Північного полюса“.
Проблема та ж, однак її масштаби відрізняються. Концентрація ртуті тут менша, ніж в Арктиці, проте цілком явна, не дивлячись на відсутність поруч великих джерел забруднення.
Вченим уже відомо, що чим вище розташоване альпійське озеро, тим більше ртуті в нього потрапляє і тим серйозніша загроза зараження.
Дослідники вимірюють температуру льоду та води, їх кислотно-лужний баланс, хімічний склад та електропровідність. Вони використовують точне обладнання, щоб визначити вміст у воді важких металів.
Рашід Недже (науковець університету Жозефа Фур'є): “Я сприймаю озеро, як живу істоту. Йому властиво очищувати себе. Однак, нажаль, з вини людей у нього потрапляє все більше й більше ртуті, і в якийсь момент настає ситуація, коли озеро втрачає можливість регулювати цей процес та самовідновлюватися. Після цього ртуть починає накопичуватися протягом довгих років. І давати собі раду з нею доведеться наступним поколінням, як і з іншими наслідками промислової революції. Тому важливо ставитися до довкілля якомога обережніше, щоби нашим нащадкам воно дісталося в хорошому стані“.
Цим же принципом керуються сотні вчених в Арктиці. Їхнє завдання - з'ясувати, як ртуть впливає на навколишнє середовище та живі організми.
Анна, біохімік та спеціаліст з атмосферної ртуті сьогодні піднімається на гору Цеппелін на Шпіцбергені. Саме там розташована метеорологічна станція, котра вимірює вміст трьох різних типів ртуті в повітрі. За оцінками вчених, кожен рік на Північному полюсі випадає близько трьохсот тон атмосферної ртуті.
Анна О. Стеен (хімік): “Проблема в тому, що ми не знаємо скільки з цієї ртуті накопичується в снігу, скільки вертається назад в атмосферу, скільки переходить у талу воду і скільки потрапляє у фйорди. Нам потрібні додаткові дані, щоби сформувати цілісну картину і зрозуміти, що саме відбувається“.
Також в розділі:
|
